Вибір Даші
Нотатки про те, як я зїздила в прифронтове село в Херсонській області
Я зараз сиджу на пеньку біля входу до волонтерського штабу, бачу море, вдихаю запах диму. Я прийшла сюди вранці, щоб написати цей лист. У гілках і сухому листі щось хрустить. Я йшла із подругою, било блакитне небо. Я йшла до своєї майстерні.
Даша йде вулицею, поряд з нею два хлопчики, дві дівчинки. Вона кричить "Тьотя Оксана, привіт!" На ній щоразу новий одяг. Цей ранок чи обід, я сиджу на лавці з ноутбуком, поруч будинку з вайфаєм. Веду урок, махаю їй у відповідь.
Одного вечора діти збираються з нами на багаття, ми готуємо шашлики. Тут Даша, Валентин - брат Даші, та Богдан. І ще хтось. Вони розповідають історії.
Я прийшла до майстерні, покурила. У мене тут ремонт, майже живу тут. Переставляю речі з місця на місце. Ходжу із зали до зали, шукаю ножиці, потім цигарки. Вирішую посидіти на різних місцях, роздумуючи над тим як мені написати цього листа.
Я сиджу у дворі в селі і займаюся вишивкою, на фоні грає підкаст, говорять про першу (відому) середньовічну письменницю куртузаних романів, вона писала своє ім'я на початку книжки і наприкінці, і в середині, переказуючи кельтські легенди на свій лад. Згадувала, повторювала своє ім'я.
Даша з'являється поруч доки я сиджу у дворі з котами. "Це вам, тьотя Оксана" Їй 14 років. На кожному малюнку підпис - "од Даші". Я кажу “Дякую”.
Сьогодні туман, дивлюся на море. Воно поруч із моєю майстернею і я можу виходити до нього. У навушниках музика грає з перебоями, через проводок. У руках цигарки. Я ходжу кам'яною плитою туди сюди.
Ми в халабуді з Дашею та іншими дітьми. Розкиданий пух і пір'я, діти зтрусили його на золоті колоски, які ми встромили між дошок сараю для прикраси. Ми робимо халабуду зі сміття, якого притягли діти. Кругла кришка від каструлі, де синім намальований п'ятачок. Пластмасова баклажка, брудна чашка, концентрат соку в прозорому пакеті, помаранчевий заєць, гільзи, згорнуті одна в одну (хлопчики роблять з них щось на кшталт намиста) і плакат "Обережно, міни" - на якому написано що робити якщо знаходиш міни.
Я ходжу по поверхах будівлі, в якій у мене майстерня, з таких справ про які не можу зараз згадати - доти поки не зголоднію і вирішую вийти на вулицю в магазин за банкою згущенкі. На вулиці світять очима високий готель і стройка гигантами з туману. Я йду крок за кроком, вдих за вдихом.
Я йду довгою дорогою. Село плоске і лежить на полі. Іду як по дошці. Спочатку праворуч мене дома, одноповерхові, багато порожніх, а іншою стороною – зруйнована школа, скрізь де видно – поле, на ньому видніється спортивний майданчик. Шматок покрученого заліза, залишки техніки. На землі підручник із фізики. Діти показують нам поле, залазять на майданчик та бруси, майже всі вміють перевертатися на них.
Вже вечір, давно тріщить багаття, ми сидимо навколо, я дивлюся на трактор, що проїжджає, і Даша пропонує співати пісні. Вона заспівала кілька пісень, які написала її мама. Там били такі рядки: "повернися тато", "вибач мама".
Халабуду заливає світло, вірніше правильно називати її базою, друга вже - минула база у дітей була в сарайчику, в якому стоїть велика коробка з гільзами. Завтра ми з хлопчиками підемо грати в теніс перестиглим жовтими огірками. Сьогодні в халабуді Даша розповідає мені, що мама каже їй, що якщо Даша плакатиме, то вона занедужає. А якщо та все одно плаче – дає їй гроші, тобі не плакала. Даша одного разу накопичила ці гроші і купила на них мішок кавунів мамі, коли та захворіла.
Вона розповідала і про козу, яка впавши розчавила своїх козенят, потім відмовлялася їсти і померла. Розповідали без смутку. Зараз Даша навчається в онлайн школі та допомагає мамі підробляти на полях, збираючи картоплю. Завжди бачила її радісною, крім одного разу. Коли я запитала, що вона хоче робити, коли виросте, вона відповіла, що переїде з села до райцентру, на неї там прописана квартира.