Як я жила в людях
Draught of Peace
Ця машинка передавалася з покоління в покоління. Вона переходила разом із оксамитовим червоним альбомом, на якому золотими літерами було написано «Сталін». У тому альбомі збиралися вибачення Ліни Костенко та інших українських письменників.
Вона стояла у дохідних квартирах — таких, де рухаєшся тільки по колу, і в таких, де балкони лежали навпроти кімнат, і світло заливало її. Проте швейна машинка часто не бачила світла. У більшості випадків вона стояла накрита оксамитовими, атласними тканинами, хутром. Володів нею завжди один і той самий чоловік. Він давав її в борг і цим заробляв на життя.
Це була зелена швейна машинка, механічна, залізна, витонченої форми, надійна. На ній була бронзова гравірування: «Draught of Peace». Колесо машинки, яке змушувало голку стрибати, було зроблене з нефриту.
Одного дня в один із років її поставили в черговій розкішній квартирі. Господиня раділа їй. Хоча у неї було багато речей, машинка була особливою серед інших: тканин, подушок, килимів, статуеток, рослин. У цьому домі вона виглядала, ніби в джунглях. У господині був чоловік.
Господиня вічно порхала по квартирі, перекладаючи речі з місця на місце, а біля машинки зазвичай залишала брюки, корсети й блузки. Щомісяця одягу, який проходив через неї, ставало все більше й більше.
Чоловік у господині з’явився лише кілька місяців тому, якщо точніше — три. Ще п’ять місяців тому це був її хлопець. Машинку приніс він, від свого дядька, колекціонера вінтажних речей. Варто було їй лише попросити — і він міг дістати все, або ж заплатити за багато чого. Вона не втомлювалася розповідати про це подругам. «Тепер я їм тільки м’ясо! Нічого, крім м’яса». Нещодавно їй виповнилося 18 років.
Разом із машинкою в домі з’являлися різні яскраві курильні трубки, трубки для пиття води та стаканчики, домашні рослини, квіти, бездомна кішка, кілька пристроїв для куріння трави, ароматичні палички та підставки для них, килимки, химерні люстри, прикрашені господинею дому. Всі стіни в домі вона розмалювала сама. Вона все рідше виходила з дому. Нещодавно купила два величезні м’які флісові светри з капюшонами — один для себе, інший для чоловіка, такий самий. У них було м’яко й тепло, хотілося спати, виходити з квартири не хотілося.
Коли вона виходила з дому, то без гаманця, і рідко — без чоловіка. Поступово сторонні люди почали здаватися їй усе більш незрозумілими й злими, а рука чоловіка — все більш м’якою і піддатливою.
Тепер вона рідко змінювала одяг, у якому ходила. Корсети й капелюшки — у них вона зустрічала рідкісних гостей. Раніше вона жила на вулиці, а тепер усе тривожило її вдвічі сильніше, ніж раніше, а хвилювало — менше. Її кішка спала в ліжку цілий день. «Чому я плачу?» Чоловік був на побігеньках, погладшав, але був задоволений. Чи ні — він уже не знав. Раніше він думав, що знайшов свою ідеальну жінку. Чи думав, що знайшов.
Їй більше нічого не хотілося, у неї було все.
Через кілька років власник швейної машинки знову здав її чоловікові, який думав, що знайшов свою ідеальну жінку.
Птахів за вікном щебетало все менше.
***
Habitué
Там завжди було некомфортно, як би вони не заставляли весь простір речами. Хоча я полюбила господарів цього готелю. Їхній ранок починався з кави та сигарети. Потім вони ставали на рейки, і дорога вела їх тим самим маршрутом — вони називали це днем. Рейки знали, куди їх везти, і їм було страшно з них зійти — щоразу ввечері вони поверталися на те саме місце і вкладалися в затишне м'яке ліжко, поскаржившись самим собі що й сьогодні також не було жодних сюрпризів.
Чуда вони не чекали — вони намагалися його скувати, переставляючи рейки тим маршрутом, який колись осявало сонце. Їхні м’язи, їхні тіла гартувалися, і вони хизувалися подумки, відзначаючи, хто за цей час став сильнішим, згинаючи залізо. Ніхто й не думав зіскочити з рейок. Це було б так само немислимо, як і риба, що вистрибнула б на сушу.
Без назви
Що вони думають, коли заходять у кімнату? Я є, я існую — від цього мені стає ніяково, і я навіть не хочу просто мовчки сидіти. Це все менше схоже на нормальне життя. Я перетворююся на щось, через що люди, які заходять у кімнату, хочуть якнайшвидше з неї вийти. Я більше не хочу, щоб хтось мене бачив. Жодних очей. Я скажу їм, що знайшов роботу. Я пішов на роботу. Спускаюся сходами. Далі — вулиця. Сподіваюся, ніхто не дивиться з балкона.
Ліс, лавка. Я сідаю. Мене ніхто не змушує жити.
Як моя ліва рука змусила мене вбити свого хлопця
Я прокинулася від тупого болю в суглобах моєї лівої руки. У моєї бабусі був артрит, і від холоду мої руки також починали боліти. Під шкірою наростали якісь утворення на кістках, пальці викривлялися, і нічого з цим не можна було зробити. Просто перечекати.
Цього разу я спробувала прислухатися до цього болю, до пульсації. Було холодно, кістки не переставали нити, а я уявляла, як рука забарвлюється в лікувальний синій колір, м’яко переливаючись іншими прохолодними відтінками. Я спробувала викликати в уяві обличчя того, кого я люблю — він дуже рідко приходив у мої сни. Біль поступово стихав, на моє здивування... Тепер ми з ним у саду. Він не тікає від мене, як раніше, не ухиляється від мене зі своєю руйнівною милою усмішкою — "Не треба". Бо ми там утрьох — він, я і інший, який іде поруч зі мною. У моїх снах і в моєму житті він просто поруч.
Я бачу, що мій коханий зацікавився. Я уявляла і згадувала, як ми цілувалися з іншим, його очі. Тепер переді мною — обличчя мого коханого. Що буде, якщо його відпустити — він усміхається, розмахується і б’є мене по обличчю.
Я відганяю це видіння. Ми знову утрьох. Той інший голий, іде за мною, дивиться просто перед собою й усміхається. На його обличчі — вираз спокою. Ми йдемо вузькою стежкою до мого коханого, його усмішка завжди більше схожа на оскал — щоб усміхнутися, він показує зуби, очі залишаються такими ж — пильними, зацікавленими, коли я відходжу, і переді мною стає мій інший, який з м’якою усмішкою на відкритому обличчі впевнено дивиться на нього, не відводячи погляду.
Мій коханий нахиляється вниз, підбирає кілька камінців, піднімається. Один камінь влучає в ключицю, залишаючи на здоровому, м’язистому тілі довгу червону подряпину. Другий камінь потрапляє йому просто в вилицю. Ссадини починають кровоточити, але усмішка не сходить з обличчя нашої жертви.
Мій біль повністю стих.
Гість
Ми влаштували цей концерт з друзями у нашому домі. Ми жили на колишньому заводі радіотехніки. Актова зала наша була з колонами, простора, вдень там було дуже світло — вікна були великі й виходили на сміттєву яму — коли я вперше прийшла туди — і одразу вирішила залишитись — над ямою сяяла райдуга. Така райдуга й яскраве сонце просто над чорною дірою, яку я полюбила разом із кожним куточком заводу.
Коли я там опинилась, здається, мені більше нікого й не треба було в цьому житті пізнавати — ті, хто жили в цьому домі, були привітні, а ті, хто не були — займались своїми справами мовчки — за мовчання я їх теж полюбила. Ми багато чого робили — поробки й ігри, ми кричали й співали, малювали, спали на підлозі. Це були ми. А гості нашого місця були іншими. Їх можна було впізнати одразу.
На тому концерті теж — я бігала з моєю подругою й не помічала людей, які прийшли послухати музику й потанцювати. Я злорадствувала всередині — їм нічим зайнятися насправді, а мені є чим, бо я вдома. Я можу піти на різні поверхи, просити сигарети у всіх, кого зустріну, я можу слухати музику в студії поверхом нижче, можу піти в майстерню робити свої поробки, можу піти курити на синю машину — вона давно не працює й просто стоїть, з кузовом, на який можна забиратись. Мені мало що показали на цьому заводі, але й не треба було, я все знайшла й зрозуміла сама. А цим нічого робити, от вони й ходять туди, куди ведуть їх афіші. Вони хотіли в наш танець, але були надто лякливими, надто тримались за щось у собі, що вважали дуже серьозним та цілісним. Вони хотіли «триматися», наскільки я зрозуміла.
Один з них — я б ніколи його не помітила одразу, бо була занадто щаслива, щоб виокремити когось із маси нудьгуючих гостей — був досить високим і спортивним хлопцем. Його одяг — на відміну від нашого — був чистим, випрасуваним — але він хотів бути як ми — одяг був розписаний всілякими написами, які мені було не цікаво читати, і рожицями. Але його одяг усе одно нікого не міг переконати, настільки штучно була вип’ячена його художність, настільки скомпонована. У нашому світі, якщо ти хочеш вдягти автентичність на себе, ти маєш її скомпонувати так ретельно, як злодій, що замітає сліди. А він так старався прикрити свою благовпорядкованість, що це було надто очевидно, якби він хоча б прикрив це якоюсь сміливістю. Але він був боязкий, лякливий — «замаскований зажим», як сказав мій друг — бо цей гість постійно жартував, зазираючи в очі кожному, хто сміявся з його жартів. Було дуже важко згадати про нього ці деталі й відрізнити серед маси таких самих, як він. Він хотів бути одним з нас, він створював «нас» своїм підлещуванням до нас. Він був красивим і брехливим, але я була цілком вільна від нього. Мені дуже сумно через привід, з якого мені довелося так ретельно згадувати той епізод.
Наші щасливі дні на заводі були короткими — прийшла осінь, і ми розсипались. Більше не було жодних нас. Мої ребята пішли від мене, деяких я покинула сама, бо надто боляче було дивитись, як вони дорослішають. Я потрапила в прийомну родину. Там я знову зустріла його.
У цій родині були інші засади, тут треба було сформувати з себе щось більш-менш зрозуміле й тримати це, триматись за це — і за те, що робило мене корисною для оточення — як я зрозуміла — це моя безпосередність, у допустимих рамках. Потроху, так, щоб мене можна було вимкнути й увімкнути. Звісно, я могла співати й валятись на підлозі, коли заманеться, але я почувалась у колбі — від мене саме цього й чекали, тому робити те, що заманеться серед них і не хотілось. Тим більше, що мій колишній гість знаходив мою природу дуже захопливою і природу всіх тих, хто вільний — він ховався за камерою й знімав нас. Може, він навіть думав, що робить нам комплімент, коли клацав нас. Під його об’єктивом я почувалась диким звіром, дивною. Відлунням у мені віддавались лестощі — те, що я давно перестала слухати, назвавши найруйнівнішим своїм голосом. Відчуття влади — що сильніше я його пинала, тим сильніше він за мене чіплявся, від цього мені ставало шкода і його, і себе. Але ніколи він не давав мені своєї любові повністю, через це хотілось далі його пинати, чого він, мабуть, і домагався. ТОє він не відставав від мене, і я вирішила дозволити йому робити те, що заманеться — якщо хоче знімати мене — хай. З цим дозволом прийшло розуміння, що я більше не вдома. Я в нього вдома, я гість, моя роль — це блазень, усі інші свої маски я можу далі кривляти перед своїм дзеркалом у своїй кімнаті, на самоті.
Я вирішила, що можу звільнити його (і від себе також), змусити повірити, що він такий самий, як я, або я як він, що в нього теж є те, що він ніби бачить у мені. Обдурити, підштовхнути, розпустити його руки, розплавити його й дати витекти тому, що він ретельно ховає. Я смикала за ниточки й смикала, доки не втомилась водити живе тіло по колу. Те, що я вливала в нього, не поверталось мені, це було схоже на навчання, а він був занадто дорослим для того, щоб я могла назвати цю науку корисною. Любов мені не поверталась, тільки марнославство було насичене — любов колись звільнила нас усіх у нашому домі, вона жила, мокра, тремтяча, часом небезпечна для життя й дихальних шляхів, жила за заплаканими очима, за їх сяйвом, за пристрасною промовою, за нашими сварками й перепалками, у наших пальцях і на кінчиках їх, у запаху нашого волосся, у формі тіней, які разом бачили наші очі, у наших колінах, на яких ридали наші улюблені голови. Більше того — переставши бути похмурим, він натягнув на себе незнімну усмішку й обдурив мене, сказавши, що любить увесь світ — він узяв мою роль, яку я прийняла в цій родині, а свої сумні маски, мабуть, теж тримав біля дзеркала. Я зробила дурість, навіть дещо збочене. І сама не звільнилась від нього — я стала майже так само прив’язаною, як і він до мене, бо відчувала, що він обрав мене, а після того, як я лишилась свого дому, я почала плутатись, губитись і боятись. І міцно вхопилась за його захоплення й відображення себе в його очах.
З часом від нудьги я розтопила воскову ляльку, яку зробила, щоб ним керувати. А його зробила дуже маленьким, майже з мізинець. Одразу після цього до мене прийшов диявол — люблячий мисливець на душі, після звільнення яких йому вже не було до нас діла. Я впізнала його, бо він був у нашому домі, серед інших богів — бога часу, наприклад, серед нас я точно розпізнала, на сьогодні він вважається зниклим. Колись цей диявол ходив на ланцюгу в іншого диявола, який потім сам одягнув ланцюг на свою шию вже для іншого диявола. Він був високий і худий і любив співати пісні, коли йому хотілось, було б для кого. Злився часто й якось невсерйоз, його не можна було вловити, він умів говорити різними голосами, і в нього було багато душ, які прийшли до нього самі. Він прийшов до мене так само раптово, як і пішов, і я знала, що він не покинув мене, а звільнив і пішов полювати далі. Я так само граю зі своїми друзями, коли їх тут немає, як і раніше, але тепер — без сорому й з радістю. Ніколи я не була одна, як переконували мене ті, хто змушували шукати нову родину. А ще диявол залишив мені кошеня з трьома очима, через які я тепер дивлюсь на світ.
