Як я жила в людях
Draught of Peace
Ця машинка передавалася з покоління в покоління. Вона переходила разом із оксамитовим червоним альбомом, на якому золотими літерами було написано «Сталін». У тому альбомі збиралися вибачення Ліни Костенко та інших українських письменників.
Вона стояла у дохідних квартирах — таких, де рухаєшся тільки по колу, і в таких, де балкони лежали навпроти кімнат, і світло заливало її. Проте швейна машинка часто не бачила світла. У більшості випадків вона стояла накрита оксамитовими, атласними тканинами, хутром. Володів нею завжди один і той самий чоловік. Він давав її в борг і цим заробляв на життя.
Це була зелена швейна машинка, механічна, залізна, витонченої форми, надійна. На ній була бронзова гравірування: «Draught of Peace». Колесо машинки, яке змушувало голку стрибати, було зроблене з нефриту.
Одного дня в один із років її поставили в черговій розкішній квартирі. Господиня раділа їй. Хоча у неї було багато речей, машинка була особливою серед інших: тканин, подушок, килимів, статуеток, рослин. У цьому домі вона виглядала, ніби в джунглях. У господині був чоловік.
Господиня вічно порхала по квартирі, перекладаючи речі з місця на місце, а біля машинки зазвичай залишала брюки, корсети й блузки. Щомісяця одягу, який проходив через неї, ставало все більше й більше.
Чоловік у господині з’явився лише кілька місяців тому, якщо точніше — три. Ще п’ять місяців тому це був її хлопець. Машинку приніс він, від свого дядька, колекціонера вінтажних речей. Варто було їй лише попросити — і він міг дістати все, або ж заплатити за багато чого. Вона не втомлювалася розповідати про це подругам. «Тепер я їм тільки м’ясо! Нічого, крім м’яса». Нещодавно їй виповнилося 18 років.
Разом із машинкою в домі з’являлися різні яскраві курильні трубки, трубки для пиття води та стаканчики, домашні рослини, квіти, бездомна кішка, кілька пристроїв для куріння трави, ароматичні палички та підставки для них, килимки, химерні люстри, прикрашені господинею дому. Всі стіни в домі вона розмалювала сама. Вона все рідше виходила з дому. Нещодавно купила два величезні м’які флісові светри з капюшонами — один для себе, інший для чоловіка, такий самий. У них було м’яко й тепло, хотілося спати, виходити з квартири не хотілося.
Коли вона виходила з дому, то без гаманця, і рідко — без чоловіка. Поступово сторонні люди почали здаватися їй усе більш незрозумілими й злими, а рука чоловіка — все більш м’якою і піддатливою.
Тепер вона рідко змінювала одяг, у якому ходила. Корсети й капелюшки — у них вона зустрічала рідкісних гостей. Раніше вона жила на вулиці, а тепер усе тривожило її вдвічі сильніше, ніж раніше, а хвилювало — менше. Її кішка спала в ліжку цілий день. «Чому я плачу?» Чоловік був на побігеньках, погладшав, але був задоволений. Чи ні — він уже не знав. Раніше він думав, що знайшов свою ідеальну жінку. Чи думав, що знайшов.
Їй більше нічого не хотілося, у неї було все.
Через кілька років власник швейної машинки знову здав її чоловікові, який думав, що знайшов свою ідеальну жінку.
Птахів за вікном щебетало все менше.
***
Habitué
Там завжди було некомфортно, як би вони не заставляли весь простір речами. Хоча я полюбила господарів цього готелю. Їхній ранок починався з кави та сигарети. Потім вони ставали на рейки, і дорога вела їх тим самим маршрутом — вони називали це днем. Рейки знали, куди їх везти, і їм було страшно з них зійти — щоразу ввечері вони поверталися на те саме місце і вкладалися в затишне м'яке ліжко, поскаржившись самим собі що й сьогодні також не було жодних сюрпризів.
Чуда вони не чекали — вони намагалися його скувати, переставляючи рейки тим маршрутом, який колись осявало сонце. Їхні м’язи, їхні тіла гартувалися, і вони хизувалися подумки, відзначаючи, хто за цей час став сильнішим, згинаючи залізо. Ніхто й не думав зіскочити з рейок. Це було б так само немислимо, як і риба, що вистрибнула б на сушу.
Без назви
Що вони думають, коли заходять у кімнату? Я є, я існую — від цього мені стає ніяково, і я навіть не хочу просто мовчки сидіти. Це все менше схоже на нормальне життя. Я перетворююся на щось, через що люди, які заходять у кімнату, хочуть якнайшвидше з неї вийти. Я більше не хочу, щоб хтось мене бачив. Жодних очей. Я скажу їм, що знайшов роботу. Я пішов на роботу. Спускаюся сходами. Далі — вулиця. Сподіваюся, ніхто не дивиться з балкона.
Ліс, лавка. Я сідаю. Мене ніхто не змушує жити.